Є стара військова істина: територія країни закінчується там, де закінчується чобіт її піхотинця.
Можна мати ракети, авіацію, артилерію, супутники, прекрасну розвідку і найсучасніші дрони. Можна знищити склади противника, його штаби, техніку і логістику. Але якщо на певній ділянці землі сидить його піхота, а твоя туди фізично зайти не може, ця земля фактично залишається за ним.
Тому піхота була основою війни тисячі років.
І, швидше за все, залишиться.
Але є одна деталь, яку ми чомусь дуже довго сприймали як аксіому: піхотинець обов’язково повинен бути людиною.
А чому?
Ми живемо у світі, де автомобілі вже здатні самостійно рухатися містами, нейромережі за секунди аналізують величезні масиви даних, чотириногі роботи бігають, стрибають, підіймаються сходами і відновлюють рівновагу після удару, а гуманоїди дедалі краще працюють руками, пересуваються у просторі, створеному для людини, і виконують складні фізичні завдання.
На цьому фоні виглядає дедалі дивніше, що в найнебезпечнішу точку поля бою ми все ще посилаємо біологічну істоту вагою 80 кілограмів, яка бачить лише вперед, потребує води, їжі, сну, боїться смерті і, що найгірше, не має запасної копії.
Можливо, наступна велика революція війни полягатиме саме в цьому.
Стара істина про чобіт піхотинця залишиться правильною.
Просто цей чобіт більше не обов’язково буде одягнений на людську ногу.
Людина стала занадто дорогою для ролі витратного матеріалу
Сучасне поле бою надзвичайно вороже до людини.
Щоб дійти до противника, треба спочатку пройти територію, яку постійно спостерігають безпілотники. Десь стоять тепловізори. Десь працюють засоби радіоелектронної розвідки. Десь лежать міни. Десь оператор FPV уже дивиться на екран і чекає, поки на фоні нерухомого пейзажу щось почне рухатися.
І якщо раніше хороший піхотинець передусім повинен був бути сильним, витривалим, влучним і сміливим, то сьогодні виникла інша проблема: незалежно від того, наскільки він сильний і сміливий, він залишається людиною.
А людина на сучасному полі бою дуже вразлива.
Вона втомлюється. Їй потрібно спати. Вона мерзне. Перегрівається. Після кількох безсонних діб падає концентрація. Вона не бачить у темряві без приладів. Їй важко годинами нести десятки кілограмів спорядження. Вона може зламати ногу, захворіти, отримати контузію.
Ми часто говоримо про слабкість людського тіла, але головна проблема навіть не в цьому.
Головна проблема в тому, що людина практично невідновлювана.
Щоб виростити дорослого громадянина, потрібно двадцять років. Щоб отримати хорошого інженера, лікаря, програміста, командира або конструктора — інколи тридцять чи сорок років життя, освіти та практики.
А потім усе це може закінчитися за одну секунду через уламок металу вартістю кілька доларів.
Робот у цьому сенсі набагато гуманніший.
Звучить дивно, але саме так.
Знищений робот — це рахунок із заводу.
Знищена людина — це трагедія, яку вже неможливо виправити.
Ми чомусь навчилися берегти танки краще, ніж людей
У військовій історії є певна іронія.
Як тільки з’явилася дорога техніка, ми одразу почали думати, як її захистити.
На танк ставлять додаткову броню. Динамічний захист. Активний захист. Засоби маскування. Навколо нього існує ремонтна й евакуаційна інфраструктура.
Бо танк дорогий.
А людина дуже довго сприймалася майже як безкоштовний елемент системи.
Треба подивитися, що там за посадкою? Піде людина.
Треба донести боєприпаси? Людина.
Треба витягнути пораненого? Підуть ще двоє або троє людей.
Треба перевірити бліндаж? Знову людина.
І чим довше на це дивишся, тим дивнішою виглядає сама логіка.
Тому що в сучасній державі людина насправді є найдорожчим ресурсом.
Ми просто звикли погано її рахувати.
Робот сьогодні — це вже не візок із камерою
В Україні наземні роботизовані комплекси поки часто сприймають як невеликі гусеничні або колісні платформи. Вони привозять боєприпаси, воду, евакуюють поранених. Іноді виглядають настільки просто, що хочеться назвати їх «кравчучкою на дистанційному керуванні».
Але оцінювати майбутнє робототехніки за першими українськими НРК — приблизно те саме, що оцінювати майбутнє авіації за літаком братів Райт.
Так, летить.
Так, недалеко.
Так, виглядає дещо смішно.
А через декілька десятиліть у небі вже стратегічні бомбардувальники.
Сучасна світова робототехніка давно пішла далі простого шасі з камерою.
Чотириногі роботи здатні впевнено рухатися складним рельєфом, переступати перешкоди, підійматися сходами, балансувати після ударів. Гуманоїдна робототехніка розвивається ще швидше. Китай уже цілком серйозно досліджує військове застосування таких систем, зокрема для розвідки, логістики та небезпечних операцій. Reuters у вересні 2026 року описував цей напрямок уже не як наукову фантастику, а як окрему сферу військових досліджень.
І тут важливо зрозуміти: робот зовсім не повинен бути схожим на людину.
Гусениця краща там, де потрібна прохідність. Колесо — там, де потрібна швидкість і економічність. Чотири ноги — там, де багато перешкод. Дві ноги і руки стають цікавими там, де сама інфраструктура вже створена під людське тіло.
Сходи побудовані для ніг.
Двері — для рук.
Коридори — для людини.
Інструмент — під людські пальці.
Автомобіль — під водія.
Навіть більшість зброї, як не дивно, теж створювалася під нашу анатомію.
Тому гуманоїд у місті або в окопній системі має сенс не тому, що людям подобається робити роботів схожими на себе. Просто світ навколо нас уже пристосований до істоти з двома руками і двома ногами.
Піхотинець майбутнього зовсім не обов’язково буде один
Ось тут, на мою думку, починається найцікавіше.
Ми звикли думати про робота як про одну машину.
Один танк.
Один дрон.
Один НРК.
Але справжня революція починається тоді, коли роботів багато і вони перестають бути окремими пристроями.
Уявімо групу, яка рухається через посадку.
Попереду йде невеликий чотириногий робот. Йому простіше пройти між деревами, через коріння, уламки і нерівності.
Дещо позаду рухається важча гусенична платформа. Вона несе енергію, боєприпаси, додаткові сенсори і може служити ретранслятором.
Над ними працює повітряний дрон, який бачить те, що наземна машина не може побачити через дерева.
А ще далі знаходиться оператор.
Або, точніше, оператори.
Тільки вони вже не керують кожним колесом і не натискають щосекунди «вліво-вправо».
Вони управляють завданням.
Усе інше поступово забирає на себе програмне забезпечення.
Саме тут окремий робот перестає бути головною бойовою одиницею.
Головною бойовою одиницею стає мережа машин.
Роботизована піхота повинна бачити світ спільно
Людина має дуже серйозне інформаційне обмеження.
Я бачу те, що переді мною.
Ти стоїш за сто метрів — і бачиш щось інше.
Щоб я дізнався, що бачиш ти, ти повинен мені це сказати.
Машини можуть працювати інакше.
Якщо один робот побачив щось своїми камерами, ця інформація може одразу стати доступною іншим машинам у мережі.
Один побачив перешкоду — наступний уже знає про неї ще до того, як до неї доїхав.
Один втратив зв’язок із прямим вузлом — інформація може піти через сусіднього робота.
Один дрон піднявся над деревами і отримав стабільний канал — він на певний час стає ретранслятором для всіх, хто працює нижче.
Тобто десятки машин фактично можуть мати спільну інформаційну картину.
Для людини це звучало б майже як телепатія.
Для комп’ютерної мережі — звичайний вівторок.
І ось тут роботизована армія отримує ще одну фундаментальну перевагу.
Вона може не лише фізично діяти як група.
Вона може думати інформаційно як одна система.
Не повинно існувати однієї кнопки, якою хтось вимикає українську армію
Це питання вже не лише ефективності.
Це питання державного суверенітету.
Україна за час війни надзвичайно сильно відчула переваги супутникового зв’язку Starlink. Він став критично важливим і для цивільної інфраструктури, і для військових.
І треба віддати належне SpaceX: Starlink відіграв і продовжує відігравати величезну роль для України.
Але одночасно він показав фундаментальну проблему.
Що відбувається, коли життєво важливий елемент військової інфраструктури належить приватній компанії іншої держави?
І що відбувається, коли її власник або керівництво вирішують, де, коли і для яких операцій ця інфраструктура може використовуватися?
Саме контроль SpaceX над можливостями Starlink у зоні війни вже ставав предметом суперечок між компанією, Україною та американською владою. Reuters окремо описував занепокоєння американських посадовців через те, що настільки критична можливість залежала від рішень приватної компанії.
А у 2026 році навіть Велика Британія, закуповуючи Starlink і військовий Starshield, одночасно зберігає власну супутникову систему Skynet і бере участь в альтернативній європейській інфраструктурі. Reuters прямо пов’язує це з ширшим європейським прагненням зменшувати залежність від одного американського постачальника.
І це абсолютно правильна логіка.
Проблема не в Ілоні Маску особисто.
Проблема в самій можливості існування Ілона Маска, Джона Сміта, директора іншої корпорації, уряду іншої країни або будь-кого іншого, хто потенційно може натиснути кнопку і вирішити, що в певному квадраті українська система сьогодні працювати не буде.
Критична військова інфраструктура не повинна мати такої точки відмови.
І тут роботи можуть вирішити проблему самі
Наземна і повітряна роботизована армія цікава тим, що кожна машина може бути не тільки споживачем зв’язку.
Вона може стати частиною самого зв’язку.
Тобто робот одночасно їде, дивиться, збирає інформацію — і ретранслює дані для сусідів.
Так виникає mesh-мережа, або коміркова мережа.
Суть тут дуже проста.
Не обов’язково мати один передавач, який повинен добити одразу до штабу.
Інформація може подорожувати кроками.
Робот передає її найближчій машині.
Та — наступній.
Далі — повітряному дрону.
Звідти — іншій наземній платформі.
І вже потім — туди, де є зовнішній канал.
Якщо один вузол зникає, мережа шукає інший шлях.
Це не фантазія. Американська армія вже випробовує подібні мережеві підходи: у 2026 році під час польових тестів перевірялася передача голосу і даних між дронами та наземними вузлами через mesh-комунікації, а сучасні військові MANET-мережі прямо будуються так, щоб вузли могли бути ретрансляторами один для одного і перебудовувати маршрути передачі даних.
І це змінює саму архітектуру поля бою.
Поле бою може перетворитися на живий інтернет із машин
Уявімо сотні або тисячі роботів на великій території.
Не всі бачать супутник.
Не всі бачать базову станцію.
Десь працює РЕБ.
Десь рельєф закрив сигнал.
Десь знищили ретранслятор.
Але якщо мережа достатньо щільна, дані продовжують рухатися.
Не напряму — обхідним шляхом.
Через сусідів.
Через інший сектор.
Через повітряний вузол.
Через машину, яка стоїть на висоті.
Через ту, що випадково виявилася в кращому місці.
Це вже не класична схема «рація — вишка — штаб».
Це щось значно ближче до інтернету.
І саме інтернет колись був задуманий як мережа, яка не повинна припиняти роботу після втрати одного центрального вузла.
Сучасна роботизована армія потребує тієї самої філософії.
Немає одного центру.
Немає одного каналу.
Немає одного провайдера.
Є багато маршрутів.
Супутник доступний — чудово.
Немає супутника — працює наземна mesh-мережа.
Є мобільний зв’язок — використовуємо його.
Немає — передаємо дані через сусідні машини.
Заглушили одну частоту — система шукає інший доступний шлях.
Знищили один вузол — сусідні машини просто перебудовують карту мережі.
І найцікавіше, що чим більше роботів у такій системі, тим щільнішою потенційно стає сама інформаційна інфраструктура.
Тобто мільйон роботів — це не лише мільйон машин.
Це ще й мільйон потенційних вузлів величезної розподіленої мережі.
У певний момент сама територія стає мережею
Це може повністю змінити наше уявлення про сіру зону.
Сьогодні сіра зона — це передусім простір, де людині дуже небезпечно перебувати.
Завтра це може бути територія, буквально насичена машинами.
Десь у траві стоїть маленький сенсорний робот.
Через двісті метрів — інший.
За посадкою — важка наземна платформа.
Над ними час від часу підіймається БПЛА.
Кожен щось бачить.
Кожен щось чує.
Кожен передає інформацію.
Окрему машину можна знищити.
Другу теж.
Але сама мережа продовжує жити.
Ось це дуже важлива зміна.
Сучасна армія звикла боротися за виживання кожного важливого вузла.
Роботизована армія може бути побудована так, щоб втрата вузлів була нормальною частиною її роботи.
Убили одного робота?
Мережа стала трохи рідшою.
Через годину приїхав інший.
Все.
Ніякого пам’ятника ретранслятору №4852.
Хоча за хорошу службу можна й медаль намалювати на корпусі.
І ось тоді змінюється сама ідея контролю території
Ми звикли вважати, що територія контролюється тоді, коли на ній стоять люди.
Але що насправді означає контроль?
Знати, що там відбувається.
Бачити переміщення противника.
Мати зв’язок.
Мати фізичну можливість діяти.
Не дозволяти противнику вільно рухатися.
Забезпечувати власну присутність.
У цьому визначенні немає нічого специфічно людського.
Якщо на певній території стоять сотні машин, вони бачать її, передають між собою інформацію, патрулюють, а противник не може вільно туди заходити — чому ми повинні казати, що ця територія не контролюється лише тому, що найближча жива людина сидить у бункері за десять кілометрів?
Землі, якщо чесно, абсолютно байдуже, хто по ній їздить.
Окопи повинні штурмувати роботи
Для мене найбільший дисонанс сучасної війни полягає в тому, що ми вже маємо штучний інтелект, роботів, комп’ютерний зір, супутниковий зв’язок, FPV, тепловізори — і при цьому вчимо людину, як правильно власним тілом заходити у ворожу траншею.
Зрозуміло, чому це робиться.
Тому що поки іншого масового рішення немає.
Але стратегія повинна полягати не в тому, щоб нескінченно покращувати мистецтво людського штурму.
Стратегія повинна полягати в тому, щоб зробити його непотрібним.
Якщо перед нами небезпечна ділянка — першою повинна йти машина.
Якщо треба зайти в посадку — машина.
Якщо треба подивитися за поворот траншеї — машина.
Якщо треба перевірити підвал — машина.
Людина повинна наближатися тільки тоді, коли рівень невідомості вже максимально зменшений.
У певний момент людський штурм окопу може виглядати для наших дітей приблизно так само, як для нас сьогодні виглядає кавалерійська атака на кулемет.
Безперечно мужньо.
Але краще було придумати щось розумніше.
Робот може не боятися того, чого боїться людина
Людина перед штурмом думає про смерть.
Робот перед штурмом у найгіршому випадку думає, що в нього залишилося 23% батареї.
І це фундаментальна військова перевага.
Машині не треба пояснювати, навіщо їй їхати туди, де шанс повернутися становить 20%.
У неї немає дітей.
Немає дружини.
Немає матері, яка чекає дзвінка.
Немає інстинкту самозбереження, якщо ми самі його не запрограмували.
Це звучить жорстоко.
Але жорстокість тут спрямована на метал, а не на людину.
І я вважаю це дуже хорошим обміном.
Роботів можна виробляти саме як витратний матеріал
Ми чомусь хочемо, щоб військова техніка була майже безсмертною.
Дуже дорога машина.
Дуже складна.
І командир боїться її втратити.
Але FPV навчив нас протилежного.
Іноді правильна зброя — це та, яку не шкода втратити.
Те саме може бути з наземними системами.
Не кожен робот повинен пережити війну.
Можливо, деякі класи взагалі треба проєктувати з розумінням, що вони виконають десять місій.
Інші — три.
А якісь — одну.
Якщо робот коштує 300 тисяч гривень, його знищили, але він виконав роботу, заради якої інакше ризикували б двоє людей, — це не невдала місія.
Це прекрасна місія.
Він зробив саме те, заради чого був створений.
А тепер поговорімо про справді дорогу техніку — про людину
Дуже часто проти масової роботизації звучить один аргумент:
«Це дорого».
Добре.
Давайте порахуємо, скільки коштує людина.
Навіть якщо військовослужбовець отримує умовні 30 тисяч гривень на місяць, це вже 360 тисяч гривень на рік лише прямими виплатами.
Але людина не живе грошовим забезпеченням.
Її треба годувати.
Причому їжу потрібно не просто купити. Її треба доставити, зберігати, приготувати.
Потрібна форма.
Взуття.
Спорядження.
Транспорт.
Житло.
Опалення.
Медицина.
Навчання.
Документообіг.
Зв’язок.
За кожним військовослужбовцем стоїть ціла інфраструктура інших військовослужбовців.
І вона теж коштує грошей.
Коли людина потрапляє безпосередньо в бойові умови, виплати зростають. В Україні діють різні додаткові та зональні виплати залежно від характеру завдань, місця і тривалості участі в бойових діях. У певних сценаріях загальний рівень забезпечення може сягати сотень тисяч гривень на місяць.
Тому якщо для простого прикладу взяти 150 тисяч гривень щомісяця, маємо 1,8 млн на рік.
200 тисяч — 2,4 млн.
300 тисяч — 3,6 млн.
І це лише прямі виплати.
На цьому фоні серійний робот за 300–500 тисяч уже перестає виглядати дорогою іграшкою.
Найстрашніша бухгалтерія починається після загибелі
У випадках, визначених законодавством, сім’ї загиблого військовослужбовця може належати одноразова допомога в розмірі 15 млн гривень.
І я спеціально наголошую: 15 мільйонів — це не ціна життя.
Ціни життя не існує.
Це лише одна фінансова виплата після трагедії.
Але навіть якщо відкинути все людське і перетворитися на абсолютно бездушного бухгалтера, цифри цікаві.
15 млн гривень — це 30 роботів по 500 тисяч.
Або 50 машин по 300 тисяч.
Або 15 складніших платформ по мільйону.
І це тільки одна виплата.
До цього держава вже вкладала гроші у підготовку людини.
Утримувала її.
Навчала.
Одягала.
А економіка втратила громадянина, який міг ще десятки років працювати і платити податки.
Тому питання «чи не шкода втратити робот за пів мільйона?» для мене звучить дивно.
А людину не шкода?
Якщо треба втратити десять таких машин, щоб не втратити одного українця, я не бачу тут складного економічного вибору.
Роботів можна виробити мільйон. Людей — ні
І тут ми приходимо до найголовнішої проблеми України.
Ми не можемо змагатися з Росією нескінченним людським ресурсом.
Це не політична позиція.
Це математика.
Нас менше.
Можна сердитися на математику, але вона досить байдужа до наших почуттів.
Отже, наша стратегія повинна бути не в тому, щоб поставити проти десяти російських піхотинців десять українських.
Треба зробити так, щоб одному українцю відповідала сила десяти, двадцяти чи ста машин.
Один оператор управляє групою роботів.
Один інженер створює систему, яка виробляється тисячами.
Один програміст змінює алгоритм — і наступного дня оновлення отримують десять тисяч машин.
Один завод працює без перерви.
Одна технологія масштабується на всю армію.
Ось це справжня асиметрична відповідь.
Мільйон нових дорослих українців неможливо створити за декілька років.
Мільйон роботизованих систем — складно, дорого, але теоретично можливо.
Це вже не демографічна проблема.
Це промислова проблема.
А промислові проблеми людство вміє вирішувати набагато краще.
Парадокс: щоб замінити людей роботами, треба берегти людей, які створюють роботів
Саме тут виникає наступна суперечність.
Щоб Україна могла менше воювати людьми, їй потрібні дуже хороші люди.
Інженери.
Програмісти.
Конструктори.
Фахівці з електроніки.
Машинного зору.
Штучного інтелекту.
Радіозв’язку.
Виробництва.
І якщо ми таких людей механічно забираємо з технологічної економіки і відправляємо виконувати роботу, для якої їхні знання взагалі не потрібні, може вийти дивна арифметика.
Армія формально отримала одного військовослужбовця.
А країна втратила інженера, який міг створити тисячу машин.
І це не перебільшення.
Один сильний архітектор програмного забезпечення може впливати на продукт, яким потім користуються сотні тисяч пристроїв.
Один конструктор може зменшити собівартість машини на 20%.
Один хороший виробничник може збільшити випуск удвічі.
Тому в сучасній війні одиниця виміру «одна людина» майже втратила сенс.
Люди мають різну концентрацію знань.
Іноді одна людина стратегічно важливіша за сотню.
Тому механічне «резервуємо половину» — це логіка минулого століття
Технологічну команду неможливо розрізати навпіл і сказати, що половина продовжить працювати так само.
У вас може бути одна людина, яка знає ключову архітектуру.
Один DevOps.
Один конструктор.
Один фахівець із певної електроніки.
Забираючи його, ви іноді забираєте не одну людину.
Ви зупиняєте роботу десятків інших.
Це треба навчитися рахувати.
Ми звикли рахувати тіла.
Технологічна війна змушує рахувати знання.
Тут історія з 1С/BAS зовсім не стороння
На перший погляд дивно згадувати бухгалтерське програмне забезпечення в тексті про роботизовану війну.
Але насправді це одна й та сама історія.
Якщо країні протягом багатьох років складно позбутися залежності від російської програмної екосистеми навіть у бізнес-обліку, це говорить про системну проблему.
Про ставлення до власних технологій.
Про слабкість промислової політики.
Про інерцію бізнесу і держави.
Про відсутність стратегічного мислення.
А робот — це не просто мотор і шматок металу.
За ним стоїть електроніка.
Програмне забезпечення.
Виробництво.
Облік.
Закупівлі.
ERP.
Склади.
Логістика.
Сервіс.
Оновлення.
Машинне навчання.
Випробування.
Тобто робот починається не на полі бою.
Він починається в технологічній економіці.
Якщо країна не здатна будувати цю економіку, ніяка красива державна програма раптом не народить армію роботів.
Україні потрібен не завод роботів. Їй потрібна робототехнічна держава
Один великий завод — це не стратегія.
Завтра його знищили — і все.
Потрібна екосистема.
Багато незалежних команд.
Різні рішення.
Конкуренція.
Один виробник робить дешеву гусеничну платформу.
Інший — мотор.
Третій — батарею.
Четвертий — оптику.
П’ятий — комп’ютерний зір.
Шостий — чотириногого робота.
Сьомий — гуманоїдну платформу.
І всі вони мають можливість швидко перевіряти свої рішення на практиці.
Не три роки погоджувати ТЗ.
Не ще два роки проводити тендер.
Війна не чекатиме, поки завершиться тендерний комітет.
У неї взагалі дуже погані стосунки з бюрократією.
Свобода тут теж є військовою технологією
Інженери повинні мати можливість спілкуватися зі світом.
Їздити.
Вчитися.
Купувати обладнання.
Створювати компанії.
Залучати гроші.
Продавати продукцію.
Будувати міжнародні виробничі зв’язки.
Сучасні технології майже ніколи не народжуються в ізоляції.
Тому сильна технологічна держава — це не країна, де кожного максимально міцно закрили всередині.
Це країна, в яку люди хочуть повертатися.
В яку хочуть вкладати гроші.
Де інженер розуміє, що якщо він створить щось геніальне, держава не забере в нього компанію, не задушить її бюрократією і не відправить ключову команду робити роботу, яку міг виконувати хтось інший.
Технологічна держава починається з поваги до людини.
Людина повинна бути найдорожчим компонентом армії
Ось принцип, який, на мою думку, треба буквально записати в основу військової стратегії.
Людина — найдорожчий компонент системи.
Не танк.
Не Patriot.
Не ракета.
Не робот.
Людина.
Якщо для її порятунку треба втратити машину — втрачаємо машину.
Якщо десять — десять.
Якщо сто — виробляємо сто.
Бо після втрати робота приходить заявка на новий виріб.
Після втрати людини приходить похорон.
Ці речі взагалі не можна ставити в один ряд.
Війна майбутнього буде виглядати дивно для нас сьогодні
Я думаю, що років через двадцять люди дивитимуться на нинішні кадри приблизно так, як ми дивимося сьогодні на Першу світову.
Ми бачимо, як сотні людей виходять із траншей і йдуть через поле під кулемети, і думаємо:
«Невже не можна було придумати щось інше?»
Наші діти, можливо, дивитимуться на відео 2022–2026 років і питатимуть:
«А навіщо вони самі несли боєприпаси в посадку?»
«Навіщо за пораненим ішли ще двоє?»
«Чому вони самі першими заходили в окоп?»
«Чому людина сиділа три дні у сірій зоні, якщо там міг стояти робот?»
«Чому весь зв’язок залежав від супутників однієї приватної компанії?»
І нам доведеться пояснювати:
технології ще тільки ставали масовими.
А іноді — що ми просто надто повільно зрозуміли, куди все рухається.
Майбутній піхотинець може сидіти за десятки кілометрів від фронту
І це не робить його менш військовим.
Навпаки.
Просто сама роль зміниться.
Він не обов’язково триматиме автомат у руках.
Перед ним можуть стояти екрани.
На карті — десятки машин.
Наземні.
Повітряні.
Колісні.
Гусеничні.
Чотириногі.
Можливо, гуманоїди.
Він бачить їх як одну систему.
Не управляє кожним мотором.
Не думає, якою швидкістю обертати ліве колесо.
Він ставить завдання.
Програмне забезпечення вирішує рутину.
Один робот бачить.
Другий передає.
Третій рухається.
Четвертий допомагає першому.
Якщо пропав зовнішній інтернет, вони продовжують говорити між собою.
Якщо знищили один вузол, інформація пішла іншим маршрутом.
Людина керує системою.
Машини виконують фізичну роботу.
Це і є справжня роботизована піхота.
Війна роботів не означає війну без людей
Людина залишиться головною.
Хтось повинен приймати рішення.
Хтось створювати технології.
Хтось відповідати за застосування сили.
Хтось визначати, заради чого взагалі ведеться війна.
Мета роботизації не в тому, щоб зробити людину непотрібною.
Мета прямо протилежна.
Зробити людину настільки цінною, щоб перестати використовувати її там, де можна використати машину.
І от тоді фраза «людина понад усе» перестане бути красивим написом.
Вона стане інженерною вимогою.
Не «як краще захистити людину в окопі?»
А:
як зробити так, щоб людини в цьому окопі взагалі не було?
Не «як безпечніше провести піхотинця через сіру зону?»
А:
чому сіру зону не можуть контролювати тисячі машин?
Не «як забезпечити зв’язок із кожним бійцем через Starlink?»
А:
як зробити так, щоб сама армія була мережею і продовжувала працювати, навіть коли немає Starlink?
Не «де знайти ще сто тисяч людей?»
А:
де взяти заводи, інженерів і гроші, щоб створити сто тисяч роботів, а потім мільйон?
Ось це для мене і є сучасна війна.
Не війна, в якій людина стала менш важливою.
Навпаки.
Війна, в якій ми нарешті зрозуміли, наскільки вона дорога.
Метал можна переплавити.
Мотор замінити.
Процесор перепаяти.
Батарею зарядити.
Програмне забезпечення скопіювати мільйон разів.
Мережу перебудувати іншим маршрутом.
Знищеного робота поставити на конвеєр ще раз.
Людину — ні.
І країна, яка першою побудує військову доктрину навколо цього простого факту, отримає перевагу, яку за масштабом можна буде порівняти з появою танків, авіації чи безпілотників.
Тому що наступна революція війни полягає не просто в появі ще одного нового виду зброї.
Наступна революція — це армія, в якій першою на смерть посилають машину. У якій машини бачать одна за одну, передають інформацію одна через одну і продовжують працювати навіть тоді, коли хтось вимкнув зовнішній канал зв’язку.
А людина залишається жити.