Інколи здається, що в Україні є особливий талант: приймати тисячі законів про все на світі, але роками не приймати ті, які справді потрібні країні для виживання.
Ми можемо дуже довго регулювати другорядне, уточнювати неважливе, створювати чергові паперові лабіринти для бізнесу, героїчно боротися з комою в підпункті третьому пункту сьомого. Але коли питання стосується речей принципових — зброї, безпеки, технологічної незалежності, — раптом починається велике державне мистецтво відкладання.
Закон про зброю? Дванадцять років війни. Дванадцять. Не дванадцять днів і не дванадцять місяців. У 2022 році зброю роздавали фактично з вантажівок, бо треба було рятувати країну. А нормальний закон — ні. Закон, очевидно, треба ще подумати. Ще порадитись. Ще створити робочу групу. Ще послухати всіх експертів. Бажано — до завершення наступної історичної епохи.
І тепер маємо ще одну серію цього трагікомічного серіалу: законопроєкт №13505 про заборону ворожого програмного забезпечення провалений.
Документ, який мав дати країні зрозумілий план виходу з російського та іншого ворожого софту, не отримав достатньої підтримки. За повідомленнями медіа, його підтримали лише 195 народних депутатів. Законопроєкт передбачав поетапну заборону ворожих програмних продуктів і перехід на альтернативні рішення до 2030 року. Тобто це не була істерика в стилі “вимкнути все завтра зранку”. Це був план. М’який, довгий, цивілізований, із часом на перехід. Але навіть це виявилося занадто сміливим.
Можна собі уявити, як у цей момент десь тихо посміхнувся ворожий софт.
Російська 1С, перефарбована в BAS, мабуть, підняла келих. Партнерські мережі, інтегратори, консультанти, “ми просто супроводжуємо, а не політикою займаємось” — усі можуть трохи розслабитися. Українська держава знову послала ринку дуже чіткий сигнал: ми, звичайно, проти ворожого софту, але не настільки, щоб реально його заборонити.
Це навіть не сарказм. Це вже майже стенограма національної нерішучості.
Бо 1С/BAS — це не просто програма для бухгалтерії. Це не невинна табличка з дебетом і кредитом. Це ціла екосистема залежності: фахівці, навчання, оновлення, підтримка, партнерські мережі, бізнес-процеси, звичка, страх змін і дуже зручна фраза: “А воно ж працює”.
Так, працює.
Російська пропаганда теж працює. Російська економіка теж працює. Російські ракети теж, на жаль, працюють. Але це не причина зберігати російську технологічну спадщину в серці українських підприємств.
“Воно ж працює” — це не аргумент. Це діагноз.
Найгірше навіть не те, що закон провалили. До депутатів давно менше питань, ніж могло б бути в нормальній країні. Вони вміють говорити правильні слова, робити правильні фото, голосно любити Україну в ефірах і дуже тихо не голосувати тоді, коли треба ухвалювати неприємні, але необхідні рішення.
Найгірше інше.
Найгірше те, що частина українського бізнесу теж поводиться так, ніби нічого не відбувається.
У 2022 році бізнес справді показав себе сильно. Донатив, возив, годував, ремонтував, евакуйовував, платив зарплати, тримав економіку, допомагав армії. Коли на полицях супермаркетів знаходили російські товари, соцмережі вибухали справедливим гнівом. Люди били в інформаційний гонг: як так, російське продається в Україні?
І правильно били.
Але коли російське не на полиці, а в серверній — чомусь тиша.
Коли російське не в упаковці з триколором, а в обліковій системі підприємства — раптом починаються нюанси.
Коли російське називається не 1С, а BAS, — у багатьох раптово з’являється корпоративна короткозорість. Ніби якщо перемалювати вивіску, походження зникає. Ніби якщо назвати проблему “історичною системою”, вона перестає бути проблемою. Ніби якщо російська технологічна спадщина сидить не на касі, а глибоко в бізнес-процесах, її можна не помічати.
Дуже зручно бути патріотом на вітрині й користувачем російської спадщини в серверній.
Усі все знають.
Усі знають, що BAS не впав з Марса в український облік. Усі знають, звідки ростуть ноги. Усі знають, що 1С десятиліттями автоматизувала російську економіку, російський бізнес, російську державу, а значить — і систему, яка фінансує війну проти України. Усі знають, що це не просто “зручна бухгалтерія”. Це інфраструктура впливу, залежності й грошей.
Але знати — неприємно.
Бо знати означає діяти.
Знати означає визнати: так, ми роками платили за те, що треба було замінити ще вчора.
І тут починається великий балет української обережності. Бізнес виходить на сцену в костюмі відповідальності й починає танцювати знайоме па: “Ми за Україну, але перехід складний”.
Звісно, складний.
А хто обіцяв, що цифрова незалежність буде як заміна заставки на телефоні?
Перехід з російського софту — це інвентаризація, перенесення даних, навчання людей, зміна процесів, помилки, нерви, адаптація, відповідальність. Це робота. Справжня, важка, нудна і дуже потрібна.
Але дивина: коли потрібно впроваджувати SAP, Microsoft Dynamics, Odoo чи інший міжнародний продукт — бюджети раптом знаходяться. Консультанти знаходяться. Роки на впровадження знаходяться. Терпіння знаходиться. Ради директорів, презентації, стратегічні сесії, дорожні карти, інтегратори, дорогі ліцензії — усе знаходиться.
МХП публічно пишався масштабною цифровою трансформацією на базі SAP. У медіа її називали найбільшою цифровою трансформацією бізнесу в Східній Європі з використанням RISE with SAP. І тут питання не в тому, що SAP поганий. SAP — сильний продукт. Питання в іншому: чому українському бізнесу престижніше сказати “ми купили дороге іноземне”, ніж “ми інвестували в українське, щоб завтра воно стало експортною технологією”?
Ми хочемо, щоб українські дрони дивували світ. Щоб українська армія дивувала світ. Щоб українські інженери, кіберфахівці, розробники, волонтери, виробники дивували світ. Але коли доходить до ERP, обліку, складу, документообігу, CRM, WMS — тут багато хто раптом стає шанувальником старої доброї колоніальної логіки: або російське, бо “звично”, або іноземне, бо “солідно”.
А українське?
Українському кажуть: “Ви ще доростіть”.
Це прекрасна фраза. Просто перлина. Її треба викарбувати на дверях багатьох українських закупівельних комітетів.
“Ви ще доростіть” — кажуть українському продукту компанії, які самі десятиліттями росли на українському ринку, на українських покупцях, на українських працівниках, на українській землі, на українській інфраструктурі, під захистом української армії.
“Ви ще доростіть” — кажуть ті, хто готовий заплатити мільйони за іноземне, але хоче українське дешевше, швидше, безпомилковіше, гнучкіше, зручніше, бажано з безкоштовним пілотом і гарантією, що завтра воно вже буде краще за все на планеті.
“Ви ще доростіть” — кажуть ті, хто не розуміє або робить вигляд, що не розуміє: продукти ростуть не від поблажливих усмішок, а від реальних впроваджень.
Назви теж треба називати. Бо “великий бізнес” — це не якась міфічна істота в тумані. Це конкретні бренди, конкретні бюджети, конкретні IT-директори, конкретні власники й конкретні рішення.
Fozzy Group, Сільпо, Rozetka, Comfy, Епіцентр, АТБ, Нова пошта, Kernel, Метінвест, ДТЕК, Київстар, Vodafone, lifecell — це не маленькі контори, які не можуть дозволити собі думати стратегічно. Це компанії, які впливають на ринок, формують стандарти, задають тон. Вони мають ресурси, команди, досвід і можливість не чекати, поки їх хтось змусить законом.
Тому питання до них просте й чесне: на чому працюють ваші ключові бізнес-процеси?
На українському?
На європейському?
На американському?
Чи досі десь у глибині обліку, складу, закупівель, логістики або управлінської звітності живе старий привид 1С/BAS, якого всі бачать, але ввічливо називають “історичною системою”?
Fozzy Group через TemaBit у 2026 році мала публічні вакансії, пов’язані з 1С-аналітикою. Це вже не “десь у маленькому магазині біля базару”. Це великий український бізнес, власні IT-команди, сучасні слова про digital, і поруч — стара знайома 1С-реальність. Можливо, це частина міграції. Можливо, підтримка спадщини. Можливо, перехідний період. Прекрасно. Тоді покажіть план переходу. Покажіть терміни. Покажіть, що це не вічний “тимчасовий стан”, який переживе ще три уряди, дві стратегії цифровізації і п’ять хвиль патріотичних рекламних кампаній.
Бо українці мають право знати, хто лише говорить про українське, а хто справді будує українську технологічну незалежність.
І тут не треба робити вигляд, що мова тільки про K2 ERP чи якийсь один продукт. Питання ширше. Питання в тому, чи готова Україна вирощувати власні технологічні платформи, чи ми так і залишимося країною, яка продає години програмістів за кордон, а сама купує чужі системи й сором’язливо підтримує російську спадщину.
Українське IT давно довело, що може робити складні речі. Для США — може. Для Європи — може. Для Британії, Канади, Німеччини, Нідерландів — може. А для себе — чомусь має ще десять разів довести, що не верблюд.
Наші програмісти створюють продукти для світу, але в Україні часто стикаються з дивною логікою: “Зробіть нам як у SAP, швидше ніж Odoo, дешевше ніж 1С, з підтримкою як у Microsoft, але ми ще подумаємо, чи платити”.
Це не ринок. Це стендап.
Причому стендап із сумним фіналом.
Бо поки українські компанії думають, російська спадщина не думає. Вона просто далі стоїть. Далі працює. Далі тримає бізнес-процеси. Далі годує екосистему спеціалістів, партнерів і консультантів. Далі формує залежність. Далі привчає нове покоління бухгалтерів, аналітиків і програмістів до думки, що “ну так історично склалося”.
Історично склалося — це не стратегія. Це відмазка з печаткою.
Закон №13505 міг би стати державним сигналом: досить. Міг би сказати бізнесу: у вас є час, але напрямок визначено. Міг би дати українським розробникам відчуття, що держава не просто розповідає про цифровий суверенітет, а створює умови для нього. Міг би показати інвесторам: український ринок буде очищуватися від ворожого софту, отже, є сенс вкладатися в альтернативи.
Але закон провалили.
І тепер у нас знову класична українська ситуація: держава чекає, поки бізнес сам дозріє; бізнес чекає, поки держава змусить; ворожий софт нічого не чекає, бо йому й так добре.
Дуже зручна система. Для всіх, крім України.
Бо Україні потрібна не імітація технологічної незалежності, а реальна технологічна незалежність. Не круглі столи про “важливість імпортозаміщення”. Не конференції, де всі погодилися, що тема актуальна, випили каву й розійшлися далі підтримувати старі системи. Не чергові пафосні слова про “екосистему інновацій”.
Потрібні реальні замовлення.
Реальні впровадження.
Реальні бюджети.
Реальна критика.
Реальна відповідальність.
Український продукт не стане сильним від того, що його пожаліють. Він стане сильним, коли великі компанії дадуть йому справжні задачі, навантаження, вимоги, помилки, зворотний зв’язок і оплату. Саме так ростуть системи. Не в стерильній лабораторії, а в бойових бізнес-процесах.
Але для цього потрібно одне неприємне слово — довіра.
Не сліпа. Не наївна. Не “купіть українське тільки тому, що воно українське”. Ні.
Потрібна доросла довіра: тестувати, вимагати, впроваджувати, критикувати, допомагати рости, інвестувати час і гроші. Бо якщо ми хочемо мати українські аналоги SAP, Microsoft Dynamics, Odoo, 1С/BAS — вони не з’являться від магічного заклинання “нам потрібен український продукт”.
Вони з’являться тоді, коли український бізнес перестане бути глядачем.
Бо зараз часто виходить абсурдна картина.
Український бізнес хоче, щоб ЗСУ захищали його заводи, склади, магазини, офіси, поля, дата-центри й логістику.
Український бізнес хоче, щоб українці купували саме в нього.
Український бізнес хоче, щоб його називали національним, відповідальним, соціальним, патріотичним.
Але коли справа доходить до українських технологій, частина цього бізнесу раптом перетворюється на дуже холодного бухгалтера, який каже: “Патріотизм патріотизмом, але SAP солідніше, а 1С дешевше підтримувати”.
Прекрасно.
Тільки тоді не треба дивуватися, що українське IT часто вигідніше працює на закордонного замовника. Бо закордонний замовник платить. Закордонний замовник поважає продукт. Закордонний замовник розуміє, що технології коштують грошей.
А в Україні розробнику часто пропонують дивну угоду: “Ти створи нам щось світового рівня, але ми в тебе це купимо як локальний експеримент із великим дисконтом і ще будемо дивитися зверху вниз”.
Так українська технологічна держава не будується.
Так будується чергова колонія аутсорсу з красивими патріотичними банерами.
Інвесторам теж варто подивитися в дзеркало. Бо інколи під словом “інвестиції” ховається не бажання виростити український продукт, а бажання дешево зайти, забрати контроль, поставити прапорець і назвати це партнерством. Україні потрібні не технологічні мародери в костюмах, а ті, хто здатен підтримувати продукт впровадженнями, консультаціями, ринком, продажами, міжнародним виходом, чесною критикою.
Бо ERP — це не просто програма.
ERP — це нервова система підприємства.
І якщо нервова система українських підприємств досі сидить на російській спадщині або повністю залежить від чужих екосистем, то наш цифровий суверенітет виходить дуже декоративним. Гарний на презентаціях. Слабкий у реальності.
Ми любимо слово “незалежність”. Але незалежність — це не тільки прапор на аватарці. Це ще й база даних. Це облік. Це склад. Це документообіг. Це зарплата. Це CRM. Це аналітика. Це те, кому компанія платить за підтримку. Кого навчає. Яку екосистему годує. Чию технологію робить сильнішою.
Тому так, закон №13505 провалений.
Але справжній провал не тільки в залі Верховної Ради.
Справжній провал — це коли бізнес чекає штрафів, щоб зробити очевидну річ.
Справжній провал — це коли компанії можуть соромити інших за російський товар на полиці, але не соромляться російської спадщини у власних бізнес-процесах.
Справжній провал — це коли українське називають “перспективним”, але гроші несуть російському минулому або іноземному майбутньому.
Справжній провал — це коли ми хочемо перемоги України, але не хочемо перемоги українських технологій.
Бо технологічна перемога — це не промова. Це рішення.
Це коли власник компанії питає не “а що нам за це буде?”, а “чому ми досі не перейшли?”
Це коли IT-директор не ховається за словом “історично”, а показує план міграції.
Це коли великий бізнес не чекає, поки держава змусить, а сам каже: “Ми заробляємо в Україні — значить, маємо розвивати українське”.
Це коли український продукт отримує не поблажливу усмішку, а шанс.
Закон можна провалити голосуванням.
Але сором не провалиш.
Він або є, або його немає.
І сьогодні питання дуже просте: українському бізнесу не соромно?
Не соромно роками говорити про патріотизм і водночас тримати в серці підприємства російську технологічну спадщину?
Не соромно купувати іноземне за мільйони, але не знаходити бюджету на розвиток українського?
Не соромно чекати, поки українські продукти самі виростуть до рівня світових гігантів, не даючи їм ринку, задач і довіри?
Не соромно вимагати від держави перемоги, від армії захисту, від людей підтримки, а самому не зробити навіть цифрову інвентаризацію власної залежності?
Можна скільки завгодно казати, що “не на часі”.
Але правда проста: не на часі — це було дванадцять років тому.
Сьогодні вже давно на часі.
На часі викидати російське з бізнес-процесів.
На часі підтримувати українське IT не словами, а контрактами.
На часі будувати власні технологічні платформи.
На часі перестати бути країною, яка пишається програмістами, але не довіряє їхнім продуктам.
На часі, щоб українське перестало стояти під дверима українського бізнесу з проханням “дайте шанс”, поки в кабінеті з комфортом сидять російська спадщина і дорогий іноземний консультант.
Закон №13505 провалили.
Але провалений закон — це ще не вирок.
Вирок буде тоді, коли український бізнес знову зробить вигляд, що нічого не сталося.
Коли всі обуряться на день, напишуть кілька постів, поставлять кілька лайків, а потім повернуться до старої системи, старої залежності й старої зручної брехні: “Ну воно ж працює”.
Працює.
Саме тому й соромно.