Мені все частіше здається, що ми так і не усвідомили одну дуже важливу річ.
Ми вже давно зрозуміли, що росія веде проти України не лише військову війну. Вона роками будувала енергетичну залежність, інформаційну залежність, економічну залежність, політичний вплив. Вона вкладала мільярди не тому, що дуже любила український ринок. Вона вкладала їх тому, що залежна країна значно слабша за незалежну.
Саме тому сьогодні ніхто вже не сперечається, чому ми відмовилися від російського газу. Ніхто не запитує, навіщо прибирали російські телеканали. Ніхто не пропонує повернути російські банки лише тому, що комусь було зручно ними користуватися.
Ми зрозуміли головне.
Будь-яка залежність рано чи пізно перетворюється на зброю.
І лише одна залежність чомусь досі для багатьох залишається “невидимою”.
Програмне забезпечення.
Саме тут я щоразу чую одну й ту саму фразу.
— Та це ж просто програма…
Ні.
І саме ця відповідь сьогодні є найнебезпечнішою.
Тому що сучасна ERP — це вже давно не бухгалтерська програма. Вона знає про підприємство більше, ніж його власник. Вона бачить кожну гривню, кожен договір, кожного клієнта, кожен рахунок, кожен склад, кожне виробництво, кожну зарплату, кожну закупівлю. Якщо завтра згорить офіс, бізнес ще можна відновити. Якщо зникне ERP із даними, для багатьох компаній це означатиме кінець.
Подумайте лише про це.
Ми ставимо броньовані двері.
Встановлюємо сигналізацію.
Купуємо відеокамери.
Шифруємо телефони.
А потім абсолютно добровільно віддаємо цифровий мозок свого підприємства програмному забезпеченню, яке походить із ворожої екосистеми.
Хіба це не парадокс?
Мене часто запитують, чому я так емоційно говорю про цю тему.
Тому що я тридцять років займаюся розробкою програмного забезпечення.
Я знаю, що таке сучасна ERP.
Я знаю, які дані вона бачить.
Я знаю, наскільки глибоко вона інтегрується в життя підприємства.
І саме тому мене дивує, як легко люди вимовляють слова: “Та нічого страшного.”
Страшного?
Справді?
Ми вже проходили це.
Ми теж казали, що російський газ — це просто газ.
Що російські банки — це просто банки.
Що російські телеканали — це просто телебачення.
Що російська культура — це просто культура.
Усе це здавалося безпечним рівно до того моменту, поки не стало елементом великої війни.
То чому ми вирішили, що програмне забезпечення чомусь існує поза цією логікою?
Воно не існує.
І ніколи не існувало.
Програмне забезпечення давно стало інфраструктурою держави.
Без нього не працюють лікарні.
Не працюють банки.
Не працюють виробництва.
Не працює торгівля.
Не працюють державні установи.
Фактично сьогодні програмний код став таким самим стратегічним ресурсом, як електроенергія або зв’язок.
Саме тому мене дивує ще одна річ.
Українці навчилися миттєво помічати все російське навколо себе.
Якщо в кафе випадково увімкнули російську пісню — виникає суспільна дискусія.
Якщо на полиці магазину знаходять товар із росії — його фотографують і викладають у соціальні мережі.
Якщо компанія продовжує працювати на російському ринку — це стає інформаційним приводом.
І це правильно.
Так і повинно бути.
Але чомусь ніхто не бачить серверну кімнату.
Ніхто не бачить ERP.
Ніхто не бачить CRM.
Ніхто не бачить систему документообігу.
Ворог, якого не видно, чомусь перестає здаватися ворогом.
Хоча саме він знає про бізнес найбільше.
Саме він працює двадцять чотири години на добу.
Саме він роками накопичує інформацію.
Саме він є серцем підприємства.
Ми занадто довго жили з ілюзією, що програмне забезпечення — це лише інструмент.
Насправді воно давно стало питанням державної безпеки.
Саме тому законопроєкт №13505 для мене — це не просто ще один закон.
Це межа між минулим і майбутнім.
Між країною, яка постійно наздоганяє інших, і країною, яка нарешті починає будувати власну технологічну незалежність.
І мені дуже подобається, що цей закон не намагається когось покарати.
Він не каже бізнесу: “Завтра все вимкнути.”
Він поводиться як доросла держава.
Він дає час.
Дає правила.
Дає можливість провести аудит.
Спланувати бюджет.
Підготувати людей.
Перенести дані.
Спокійно перейти на безпечні рішення.
Саме так і повинні працювати серйозні реформи.
Без паніки.
Але й без нескінченного “потім”.
Бо “потім” ми вже чули багато разів.
Потім відмовимося від газу.
Потім диверсифікуємо ринок.
Потім побудуємо власне виробництво.
Потім почнемо інвестувати в українські технології.
Потім…
А потім приходить момент, коли часу більше немає.
Мені здається, що українське IT сьогодні знаходиться в дуже цікавій точці своєї історії.
Ще десять років тому ми постійно озиралися на інших.
Дивилися, що зробили американці.
Що зробили німці.
Що зробили ізраїльтяни.
Що зробили поляки.
Сьогодні все змінилося.
Українські програмісти входять до найкращих команд світу.
Українські інженери створюють технології, які змінюють сучасну війну.
Українські компанії будують продукти, що конкурують на глобальному ринку.
То чому ми досі боїмося повірити, що можемо створювати найкращі ERP?
Чому ми досі мислимо категоріями двадцятирічної давності?
K2 ERP — лише один із прикладів того, що Україна вже давно перестала бути країною, яка тільки копіює.
Ми створюємо власні архітектури.
Власні підходи.
Власні платформи.
Власні інструменти швидкої розробки.
Власні системи документообігу.
Власні CRM.
Власні моделі автоматизації.
І це лише початок.
Найважливіше навіть не те, що українські продукти вже здатні замінити ворожий софт.
Найважливіше, що вони починають його перевершувати.
Бо вони створюються не для світу двадцятирічної давності.
Вони створюються для світу, в якому є штучний інтелект, відкриті API, хмарні сервіси, автоматизація бізнес-процесів і швидкість, про яку старі системи можуть лише мріяти.
Саме тому сьогодні питання звучить уже зовсім інакше.
Не “чи можемо ми відмовитися від ворожого програмного забезпечення?”
Можемо.
І давно можемо.
Питання інше.
Чому ми досі цього не зробили?
Через звичку?
Через страх змін?
Через небажання витрачати час?
Через думку, що “ще трохи попрацює”?
Але саме так і народжується залежність.
Не за один день.
Вона народжується з маленьких компромісів.
“Ще місяць.”
“Ще рік.”
“Після війни.”
“Коли буде більше часу.”
Саме ці компроміси завжди обходяться найдорожче.
Я не хочу, щоб через десять років Україна знову шукала винних і запитувала себе, чому ми так довго не зробили очевидних речей.
Я хочу, щоб через десять років ми сказали зовсім інше.
Що саме під час війни Україна не лише вистояла.
Вона ще й остаточно стала технологічно незалежною державою.
Державою, яка не купує майбутнє.
А створює його.
Саме тому я прошу кожного, хто дочитав цей текст.
Підтримайте законопроєкт №13505.
Не тому, що цього хоче якась компанія.
Не тому, що цього хоче IT-галузь.
А тому, що цього потребує Україна.
Поширте цю статтю.
Поговоріть про це зі своїми колегами.
Запитайте себе, на якому програмному забезпеченні працює ваш бізнес.
І якщо серед нього ще залишилося те, що пов’язує вас із державою-агресором, — не шукайте нових виправдань.
Шукайте нове рішення.
Бо свобода починається не лише там, де закінчується лінія фронту.
Свобода починається в голові.
Потім приходить у закони.
Потім — у бізнес.
Потім — у технології.
І лише після цього вона стає справді незворотною.
Україна вже заплатила занадто високу ціну за свою незалежність, щоб і далі залишати ворогу місце у власних інформаційних системах.
Настав час прибрати його остаточно.