Мені соромно за українські ЗМІ.
Соромно не як людині зі сторони. Не як випадковому читачу, який раз на тиждень відкриває стрічку новин і бурчить на кухні. Соромно як людині, яка все життя пише програмне забезпечення для України. Як розробнику. Як підприємцю. Як українцю. І тепер уже, мабуть, як журналісту також — бо я вступив до Національної спілки журналістів України й формально став частиною цієї професійної братії.
І знаєте, що найболючіше?
Не те, що українські ЗМІ помиляються. Помиляються всі.
Не те, що редакції мають правила. Правила потрібні.
Не те, що медіа хочуть заробляти. Заробляти нормально.
Найболючіше те, що на дванадцятому році війни значна частина української журналістики поводиться так, ніби Україна — це просто рекламний ринок, а не країна, яка виживає.
Де пошук живого українського?
Де репортажі про українські бізнеси, які працюють під час війни, блекаутів, мобілізаційного хаосу, податкового тиску, нестачі людей, нестачі грошей, нестачі повітря?
Де історії про тих, хто не виїхав, не продався, не сховався, не перевзувся, а будує українське тут і зараз?
Не сто років тому. Не в архіві. Не в музейній вітрині.
Живе. Українське. Сучасне. Те, що бореться сьогодні.
Бо інколи складається враження, що українське для багатьох редакцій стає цікавим лише тоді, коли воно вже померло. Коли можна написати красивий некролог. Коли можна згадати трагедію, поставити свічку, зробити спецпроєкт і піти далі продавати рекламні розміщення тим, у кого є бюджет.
А якщо українське живе, дихає, кусається, конкурує, замінює російське, ламає старі схеми — тоді починається знайома пісня:
“Це схоже на рекламу”.
“У нас редакційні правила”.
“Ми не можемо писати про конкретний продукт”.
“Це комерційний матеріал”.
Серйозно?
Коли роками українські ЗМІ спокійно пишуть про чужі продукти, чужі платформи, чужі корпорації, чужі технології — це журналістика.
Коли пишуть про BAS, який по суті є російським 1С у новому пакуванні, — це “ринкова реальність”.
Коли розповідають про міжнародні продукти, корпорації, партнерства, інтеграції, конференції та “експертні думки” — це аналітика.
А коли українська команда каже: ми робимо українську ERP, ми хочемо замінити 1С і BAS, ми боремося з ворожим софтом — це раптом “реклама”?
Ні, шановні.
Це не реклама.
Це тема національної безпеки.
Держспецзв’язку вже оприлюднило перелік забороненого до використання програмного забезпечення. У цьому переліку є продукти 1С, BAS та інші рішення, які роками сиділи в українських бухгалтеріях, на складах, у держструктурах, на підприємствах критичної інфраструктури, у бізнесі, який платить податки країні, що воює.
І де був великий журналістський вибух?
Де розслідування на перших шпальтах?
Де серії матеріалів: хто продавав, хто впроваджував, хто прикривав, хто переконував бізнес, що “BAS — це вже не 1С”?
Де пояснення для підприємців, бухгалтерів, директорів, держслужбовців?
Де карти ризиків?
Де інтерв’ю з українськими розробниками альтернатив?
Де великий медійний тиск на ринок, який дванадцять років війни продовжував жити так, ніби нічого не сталося?
Мені соромно, що журналісти роками не били в дзвони про очевидне: BAS — це російський 1С, просто з іншою вивіскою, іншими партнерами, іншою легендою і красивішою обгорткою для українського ринку.
Мені соромно, що тема російського програмного забезпечення в Україні так довго залишалася нішевою, технічною, “не дуже цікавою”.
Хоча це не технічна тема.
Це питання того, на чиєму софті працює держава, бізнес, бухгалтерія, документообіг, виробництво, склади, зарплата, податки і дані українців.
Дванадцять років війни.
Тисячі загиблих.
Мільйони зламаних життів.
Міста, які стирали з лиця землі.
Бізнеси, які втрачали склади, людей, ринки, електрику, майбутнє.
І паралельно в Україні роками продовжували жити російські облікові системи. Продовжували навчати, продавати, обслуговувати, оновлювати, маскувати, пояснювати, що “не все так однозначно”.
А журналістика?
Журналістика переважно мовчала.
Так, були окремі матеріали. Так, були окремі згадки. Так, хтось щось написав. Але це не було тим медійним тиском, який мав би виникнути в країні, що воює за виживання. Це не стало великою темою. Це не стало суспільною хвилею. Це не стало журналістським фронтом.
Зате ми побачили інше.
Коли почалась повномасштабна війна, багатьом здалося, що країна справді стала єдиною. Єдиний марафон, єдині новини, єдина інформаційна лінія. Здавалося: ось, медіа згуртувались, стали плечем до плеча, боронять країну словом.
А потім ми побачили бюджети.
Побачили сотні мільйонів гривень.
Побачили, що навіть патріотична інформаційна єдність у нас дуже швидко перетворюється на кошторис.
І після цього важко не поставити болюче питання:
а де закінчується журналістика і починається обслуговування бюджету, власника, політика, рекламодавця чи олігарха?
Я не проти того, щоб журналісти отримували гроші. Люди мають їсти. Редакції мають виживати. Сервери, зарплати, камери, кореспонденти, монтаж, поїздки — все коштує грошей.
Але журналістика помирає не тоді, коли бере гроші.
Журналістика помирає тоді, коли гроші стають єдиним фільтром реальності.
Коли “важливо” — це те, за що заплатили.
Коли “не рекламно” — це те, що вигідно власнику.
Коли “редакційна політика” — це красива назва для страху.
Коли “ми не можемо” насправді означає “нам не занесли”, “нам не дозволили”, “нам не цікаво сваритися”, “ми не хочемо чіпати сильних”.
Я звертаюсь не до абстрактних “медіа”.
Я звертаюсь до конкретних редакцій, які формують порядок денний країни.
До “Української правди”, УНІАН, “Цензор.НЕТ”, Oboz.ua, “Кореспондент”, 24 каналу, РБК-Україна, ТСН, NV, LB.ua, “Дзеркала тижня”, “Економічної правди”, Forbes Ukraine, Mind, The Page, “Главкома”, “Громадського”, “Детектора медіа”.
До IT-медіа: DOU, AIN.UA, dev.ua, ITC.ua, MC.today, Vector, Highload, SPEKA, Mezha, Root Nation, Gagadget.
До бухгалтерських і ділових ресурсів: “Дебет-Кредит”, Бухгалтер 911, 7eminar, ЛІГА:ЗАКОН, Бухгалтер.ua, “Головбух”, Factor, Мінфін, TaxLink, Audit-Invest та інших майданчиків, які щодня говорять з бухгалтерами, фінансистами, директорами й підприємцями.
Це не список ворогів.
Це список тих, до кого є питання.
Де ваші великі матеріали про заміну російського софту?
Де ваші розслідування про 1С/BAS в Україні?
Де ваші порівняння українських альтернатив?
Де ваші інтерв’ю з українськими продуктовими командами?
Де ваші запити до держави, бізнесу, інтеграторів, асоціацій, бухгалтерських спільнот?
Де ваша позиція?
І ще одне просте питання до кожної редакції:
на чому працює ваша бухгалтерія?
На українському софті?
На міжнародному рішенні?
На 1С?
На BAS?
На “старій базі, яку краще не чіпати”?
На “у нас цим займається підрядник”?
На “це складне питання”?
Дайте відповідь. Публічно. Без красивих відмовок.
Бо коли медіа пише про патріотизм, але саме сидить на російському обліковому софті, це вже не журналістика. Це театр із бухгалтерією за кулісами.
Мені соромно, що за дванадцять років війни українські журналісти так і не зробили з теми ворожого софту національний скандал.
Мені соромно, що Спілка автоматизаторів України, партнерські мережі, ребрендинги, “нові назви”, “українські оболонки”, “локальні представники” і вся ця пострадянська софтова мімікрія не стали предметом постійної журналістської уваги.
Мені соромно, що багато редакцій краще напишуть про черговий закордонний стартап, чергову модну AI-іграшку, чергову історію успіху з Каліфорнії, ніж про українські команди, які тут, під боком, без мільярдних бюджетів, без державної парасолі, без олігархічних медіа, намагаються витягнути країну з технологічної залежності.
Так, я говорю і про K2 ERP.
K2 — це мікрокомпанія. Не корпорація з тисячами людей. Не гігант із рекламними бюджетами. Не структура, яка може купити собі тишу, ефіри, лояльність і “експертні” колонки.
Ми боремося з ворогом, який у сотні й тисячі разів більший. З ворожим софтом, який десятиліттями вкорінювався в українському бізнесі. З інерцією бухгалтерів, страхом директорів, байдужістю чиновників, обережністю медіа, грошима старих партнерських мереж і міфом “та всі ж так працюють”.
Але ми все одно будемо боротися.
Бо після дванадцяти років війни вже неможливо робити вигляд, що програмне забезпечення — це просто інструмент.
Софтом керуються процеси. Процесами керуються гроші. Грошима керується вплив. А вплив під час війни — це зброя.
І якщо українське суспільство не зрозуміє цього зараз, то завтра воно знову буде здивовано питати:
“А як так сталося?”
“А чому ми залежні?”
“А хто це допустив?”
“А де були журналісти?”
Ось де.
Писали про те, що краще заходить у трафік.
Мовчали про те, що незручно.
Ховалися за “редакційними правилами”.
Плутали правду з рекламою.
Забували, що журналістика — це не пресслужба і не дошка оголошень.
Журналістика — це нерв суспільства.
Якщо нерв мертвий, тіло не відчуває болю.
А якщо тіло не відчуває болю, воно може втратити руку, ногу, країну — і помітити це занадто пізно.
Тому я не прошу редакції “поставити K2 ERP у новини”.
Не прошу “зробити нам рекламу”.
Не прошу “підтримати по дружбі”.
Я прошу іншого.
Почніть робити журналістику.
Візьміть тему російського софту в Україні й розкопайте її до дна.
Покажіть, хто досі працює на 1С і BAS.
Покажіть, хто це продає.
Покажіть, хто на цьому заробляє.
Покажіть, які є українські альтернативи.
Порівняйте їх чесно.
Розберіть слабкі місця.
Покажіть сильні.
Поговоріть з бізнесом.
Поговоріть з бухгалтерами.
Поговоріть з розробниками.
Поговоріть з державою.
Поговоріть з інтеграторами.
Поговоріть з тими, хто вже переходить.
І якщо K2 ERP слабкий — напишіть, де слабкий.
Якщо сильний — напишіть, де сильний.
Якщо є кращі українські продукти — покажіть їх.
Якщо є проблеми — розберіть.
Якщо є ризики — назвіть.
Але не мовчіть.
Бо мовчання в цій темі вже давно не нейтральність.
Мовчання — це подарунок старій російській софтовій імперії.
Ми часто говоримо про інформаційний фронт. Але інформаційний фронт — це не тільки репортажі з передової. Це ще й здатність країни бачити власні слабкі місця. Бачити залежності. Бачити агентів впливу, старі мережі, економічні звички, технологічні кайдани.
Не можна щодня говорити “Слава Україні” й одночасно сором’язливо відводити очі від того, що українські підприємства досі масово працюють на російських облікових системах.
Не можна вшановувати загиблих о 9-й ранку й після цього робити вигляд, що боротьба за українське закінчується хвилиною мовчання.
Хвилина мовчання має сенс тільки тоді, коли після неї починається дія.
Дія — це писати.
Дія — це питати.
Дія — це розслідувати.
Дія — це називати речі своїми іменами.
Дія — це не боятися зачепити рекламодавця, партнера, власника, стару схему, зручну легенду.
Я знаю, що в українській журналістиці є чесні люди.
Я знаю, що є редактори, яким не байдуже.
Я знаю, що є журналісти, які ще пам’ятають, що слово може не тільки продавати, а й піднімати країну.
Ось до них я і звертаюсь.
Прокиньтесь.
Не чекайте закону про 40% українського в медіа.
Не чекайте чергового указу.
Не чекайте, поки держава змусить вас робити те, що мала б робити совість.
Пишіть про українське.
Пишіть про український софт.
Пишіть про українські ERP, CRM, документообіг, облік, виробництво, кібербезпеку, хмари, платформи, розробників.
Пишіть про альтернативи 1С, BAS, Бітріксу та іншому ворожому або токсичному софту.
Пишіть не як рекламні менеджери, а як журналісти.
Жорстко. Чесно. З фактами. З критикою. З порівняннями. З позицією.
Бо якщо українські ЗМІ не будуть підтримувати українське, тоді хто?
Ми в K2 ERP все одно будемо робити своє.
Будемо створювати інформаційні ресурси.
Будемо писати статті.
Будемо знімати відео.
Будемо пояснювати бізнесу.
Будемо сперечатися.
Будемо діставати.
Будемо називати BAS російським 1С.
Будемо показувати українську альтернативу.
Будемо боротися стільки, скільки треба.
Бо кров, пролита за Україну, варта того, щоб Україна перестала годувати російські технологічні імперії.
Але суспільство могло б зробити це швидше.
Медіа могли б зробити це голосніше.
Журналісти могли б зробити це чесніше.
Тому моє звернення просте:
Українські ЗМІ, досить бути вітриною для тих, хто платить. Станьте голосом країни, яка бореться.
Покажіть українське.
Підніміть українське.
Критикуйте українське, якщо треба, але не ховайте його.
Бо українське не стане сильним у тиші.
А якщо ви й далі мовчатимете, то не дивуйтесь, коли українські підприємці самі створять свої медіа, свої майданчики, свої канали, свої спільноти — і підуть повз вас.
Бо порожнечу завжди хтось заповнює.
Питання лише в тому, хто:
чесна журналістика
чи чергова оплачена тиша.