Росія виграє боротьбу за український ринок корпоративного програмного забезпечення.
Не «поки що».
Не «можливо».
Не «якщо нічого не зміниться».
Виграє.
І найстрашніше тут навіть не те, що Росія десятиліттями будувала сильну технологічну машину, вкладала гроші у свої продукти, створювала партнерські мережі, навчала бухгалтерів, формувала професійні стандарти й захоплювала ринок.
Найстрашніше інше.
Російське програмне забезпечення в Україні підтримує сама Україна.
Підтримує не словами, а щоденними рішеннями. Підтримує договорами, доопрацюваннями, навчанням, вакансіями, звичками, страхом змін і нескінченним небажанням вкладатися в українське.
Дванадцять років триває війна.
Дванадцять років Росія руйнує українські міста, підприємства, енергетику, інфраструктуру, забирає життя українців.
І весь цей час російські програмні продукти продовжують вести українську бухгалтерію, рахувати українські гроші, нараховувати зарплату, керувати складами, виробництвом, договорами, фінансами й податками.
Росія б’є по українських підприємствах ракетами.
А російське програмне забезпечення продовжує керувати тими підприємствами, які ще залишилися.
Такого не повинно було статися.
Але це сталося.
Російське програмне забезпечення не залишилося. Його залишили
Ми часто чуємо запитання: як так вийшло, що після стількох років війни в Україні досі працюють 1С і BAS?
Наче ці програми самі десь заховалися.
Наче вони випадково пережили санкції, заборони, суспільне обурення й повномасштабне вторгнення.
Ні.
Російське програмне забезпечення не залишилося в Україні саме. Його залишили.
Його залишили власники компаній, які вирішили, що переходити зарано.
Його залишили керівники, які сказали, що зараз не час витрачати гроші.
Його залишили бухгалтери, яким зручніше працювати так, як вони працювали десятиліттями.
Його залишили програмісти, які продовжують доопрацьовувати старі конфігурації.
Його залишили банки й інвестори, які не побачили стратегічного сенсу у фінансуванні українських ERP-систем.
Його залишила держава, яка навчилася створювати реєстри, писати заяви та говорити про цифровий суверенітет, але так і не створила справжнього процесу масового переходу.
Російське програмне забезпечення не виживає саме.
Його щодня годує український ринок.
Російське просто перефарбували
Після початку війни назва 1С стала незручною.
Після повномасштабного вторгнення — токсичною.
Але замість того, щоб вийти з російської технологічної залежності, ринок погодився на простіший шлях.
Змінилася назва.
З’явилася BAS.
Змінилася вивіска, але не зникла залежність.
Не зникла технологічна основа.
Не зникли бази даних.
Не зникли спеціалісти.
Не зникла партнерська екосистема.
Не зникла звичка українського бізнесу вкладати гроші саме туди.
BAS став не виходом із російської залежності, а способом не називати її вголос.
Українському бізнесу запропонували не змінити систему, а змінити ставлення до її назви.
І бізнес погодився.
Бо так не потрібно проводити аудит.
Не потрібно переносити дані.
Не потрібно навчати людей.
Не потрібно ризикувати.
Не потрібно визнавати, що критичні процеси підприємства досі залежать від технологічної екосистеми країни, яка веде проти нас війну.
Достатньо зробити вигляд, що після зміни назви проблема зникла.
А вона не зникла.
Вона стала зручнішою.
Я вже бачив, як Росія перемогла українські продукти
Я працюю у сфері автоматизації бізнесу понад 30 років.
Я пам’ятаю український ринок ще до того, як російські системи остаточно стали його стандартом.
В Україні були власні продукти. Були сильні програмісти. Були команди, які створювали бухгалтерські, облікові й управлінські системи. Була можливість сформувати власну технологічну школу.
Але Росія діяла системно.
Вона вкладала гроші, будувала партнерські мережі, навчала бухгалтерів, заходила в навчальні заклади, створювала методологію, формувала звички й поступово привчала український бізнес до думки, що іншої нормальної системи просто не існує.
Український бізнес обрав готове російське.
Російському дали гроші, час, замовлення й довіру.
Українське залишили без ринку.
Минуло 30 років.
І тепер нам пояснюють, що російські системи сильні, тому що в них «усе є».
Звичайно, в них багато чого є.
Бо за це десятиліттями платили.
Кожен звіт колись був завданням.
Кожен документ колись хтось описав.
Кожну галузеву конфігурацію хтось замовив.
Кожну інтеграцію хтось профінансував.
Кожне доопрацювання хтось оплатив.
Те, що сьогодні називають «готовим продуктом», — це результат десятиліть грошей, часу, знань і терпіння.
У тому числі грошей українського бізнесу.
Російському оплатили 30 років розвитку. Українському пропонують тендер
Сьогодні українському розробнику кажуть:
«Ви повинні конкурувати».
Звучить правильно.
Але що саме називають конкуренцією?
З одного боку стоїть продукт, у який десятиліттями вкладалися Росія, українські компанії, тисячі партнерів, бухгалтерів, консультантів, програмістів та інтеграторів.
Йому дали час.
Йому оплачували помилки.
Йому замовляли нові модулі.
Його адаптували під підприємства.
Під нього змінювали процеси.
Під нього навчали людей.
Він отримав право розвиватися десятиліттями.
З іншого боку ставлять український продукт, який часто створювався без великого зовнішнього фінансування, без державного замовлення, без армії партнерів, без гарантованого ринку й без упевненості, що після завершення роботи хтось узагалі погодиться ним користуватися.
Після цього оголошують тендер.
І кажуть: «Давайте порівняємо».
Але це не порівняння двох продуктів.
Це порівняння 30 років фінансування Росії з 30 роками недовіри до України.
Це порівняння системи, яку ринок вирощував, із системою, якій ринок не хоче дати вирости.
Це не чесна конкуренція.
Це заздалегідь створена перевага російського продукту, яку потім називають об’єктивним вибором бізнесу.
«Мені завтра треба сісти й працювати»
Нещодавно у мене відбулася розмова з великою українською фінансовою групою.
На початку прозвучали правильні слова.
Компанія розуміє, що потрібно переходити. Компанія хоче вижити. Компанія не хоче зупинити роботу під час переходу.
Але водночас прозвучало й інше: до 1С і BAS у них ніколи не було глобальних претензій, а нову систему вони хочуть побачити не гіршою, а бажано одразу набагато кращою.
На перший погляд це логічно.
Жоден бізнес не хоче втратити дані.
Жоден бухгалтер не хоче зупинити облік.
Жоден директор не погодиться на хаос.
Але далі починається те, що і є справжнім діагнозом українського ринку.
Компанія має власну специфіку. Власні зміни в конфігураціях. Власні внутрішні правила. Власну звітність. Власні поля. Власні операції. Власні вимоги Національного банку.
Усе це роками створювалося в російській системі.
Коли ми говоримо, що для переходу потрібно провести аудит, дослідити бази, описати процеси, зрозуміти модифікації та спланувати міграцію, звучить відповідь:
«Не треба нам аудит. Ми не будемо купувати кота в мішку. Мені завтра треба сісти й працювати».
У цій фразі — вся трагедія.
Підприємство роками вкладало гроші у свою російську конфігурацію.
Роками замовляло специфічні звіти.
Роками доопрацьовувало документи.
Роками накопичувало власні правила.
А тепер очікує, що український продукт уже знає все про його бізнес.
Без аудиту.
Без постановки завдання.
Без опису процесів.
Без фінансування.
Без участі бухгалтерів.
Без участі власних спеціалістів.
Просто завтра сісти й працювати.
Наче українська команда повинна була роками таємно вивчати саме цю компанію.
Наче вона повинна була без замовлення реалізувати її звітність.
Наче вона повинна була передбачити кожне поле, кожну проводку, кожну внутрішню особливість.
А якщо цього немає, продукт оголошують неготовим.
Українське повинно знати те, чого йому ніхто не розповів.
Українське повинно реалізувати те, чого йому ніхто не замовив.
Українське повинно профінансувати те, що десятиліттями оплачували російському.
Усе, що оплачувалося Росії, раптом стало «базовим»
Коли підприємство дивиться на 1С або BAS, воно бачить «базові речі».
Документи.
Проводки.
Амортизацію.
Зарплату.
Розрахунки.
Звітність.
Усе це сприймається так, ніби воно існувало завжди.
Наче це не результат десятиліть роботи, а природне явище.
Але кожна «базова річ» колись була завданням.
Хтось її описав.
Хтось її замовив.
Хтось її оплатив.
Хтось протестував.
Хтось виправив помилки.
Хтось навчив користувачів.
Після тисяч впроваджень це стало стандартом.
Після мільйонів вкладених годин — «базовим функціоналом».
А тепер українському продукту кажуть:
«Чому цього у вас немає відразу? Це ж база».
Ні.
Це не просто база. Це результат 30 років фінансування російської екосистеми.
І вимагати від української команди відтворити цей результат без аналогічного фінансування, без ринку й без участі клієнтів — означає створити умови, за яких українське ніколи не наздожене російське.
Російському дали знання. Українському їх не хочуть давати
Українські бухгалтери десятиліттями передавали свої знання російській екосистемі.
Пояснювали, як працює український облік.
Як формуються документи.
Як нараховуються податки.
Як працюють окремі галузі.
Як розраховується зарплата.
Як ведуться основні засоби.
Як створюється звітність.
Ці знання перетворювалися на російський програмний продукт.
Потім українські компанії платили за право користуватися результатом знань, які самі ж допомогли туди закласти.
Тепер український розробник просить тих самих експертів допомогти створити українську альтернативу.
І чує:
«Чому ми повинні допомагати вам створювати продукт, який ви потім продаватимете?»
Саме так прозвучала логіка під час тієї розмови: досвідчені бухгалтери начебто повинні допомогти створити продукт, а розробник потім продаватиме його іншим. Після цього прозвучав вирок: «Тут дуже багато роботи. Вона нульова, тут нічого немає».
Але хіба російські програмісти самі знали всі особливості українського бізнесу?
Хіба вони самі вигадали українську звітність?
Хіба вони не користувалися знаннями бухгалтерів, аудиторів, фінансистів і методологів?
Користувалися.
І за реалізацію цих знань їм платили.
Росії дали знання. Росії дали гроші. Росії дали ринок.
А українському продукту пропонують самостійно відтворити весь результат, а потім прийти на тендер і довести, що він уже не гірший.
Це не просто несправедливість.
Це механізм, який гарантує російському перемогу.
«Нам не треба переходити. Ми спокійно працюємо»
Під час тієї самої зустрічі прозвучала ще одна фраза, яка пояснює значно більше, ніж будь-яка аналітика:
«Не треба переходити. Ми в спокійному режимі працюємо. Коли нам щось буде треба, тоді ми перейдемо».
Ось вона — правда.
Для значної частини українського бізнесу російське програмне забезпечення не є реальною проблемою.
На словах усі розуміють, що потрібно переходити.
Але в реальності можна працювати спокійно.
Можна ще рік.
Потім ще один.
Можна чекати заборони.
Можна чекати штрафів.
Можна чекати, поки український продукт сам стане ідеальним.
Можна ходити на презентації.
Можна проводити тендери.
Можна створювати видимість пошуку альтернативи.
Але справжнього переходу не починати.
Бо російське працює.
Бо бухгалтер звик.
Бо зміни потребують зусиль.
Бо ніхто не хоче бути першим.
Так російське залишається ще на десятиліття.
Не через свою геніальність.
Через нашу байдужість.
Російському дозволили рости. Українське повинно народитися дорослим
1С не з’явилася відразу такою, якою її знає ринок.
Вона росла.
Отримувала нові конфігурації.
Обростала функціоналом.
Залучала партнерів.
Виправляла помилки.
Мала право бути недосконалою.
Мала право розвиватися десятиліттями.
Українському продукту цього права не дають.
Він повинен одразу народитися дорослим.
Одразу з усіма галузями.
Одразу з кожним звітом.
Одразу з усіма проводками.
Одразу з міграцією будь-якої бази.
Одразу з кожною особливістю кожного підприємства.
Одразу кращим за продукт, який увесь ринок фінансував 30 років.
І бажано без участі самого бізнесу.
Бо бізнес не хоче «фінансувати чужий продукт».
Але 30 років він фінансував чужий продукт.
Тільки російський.
Українське називають ризиком. Російське — стабільністю
Бізнес любить говорити про ризики.
Про безперервність.
Про окупність.
Про захист інвестицій.
Але чомусь залежність від російської технологічної екосистеми не вважається ризиком.
Закрите ядро не вважається ризиком.
Неможливість повністю контролювати код не вважається ризиком.
Залежність від застарілої архітектури не вважається ризиком.
Відсутність стратегії переходу не вважається ризиком.
Продовження роботи на російському програмному забезпеченні під час війни не вважається ризиком.
Ризиком називають українське.
Ризиком називають пілот.
Ризиком називають аудит.
Ризиком називають навчання.
Ризиком називають необхідність описати власні процеси.
Ризиком називають інвестицію у власну технологічну незалежність.
Вкладати в Росію було нормально.
Вкладати в Україну — небезпечно.
Саме тому Росія виграє.
Бізнес хоче вижити. Але хто виживе в результаті?
Я розумію підприємства, які говорять: «Нам потрібно вижити».
В Україні війна.
Компанії втрачають людей, клієнтів, активи, ринки й електроенергію.
Ніхто не хоче додаткової нестабільності.
Але виживання не може означати нескінченне відкладання незалежності.
Якщо кожна компанія вирішить, що її власна зручність важливіша за створення українського ринку, українського ринку не буде.
Якщо кожен бухгалтер відмовиться вивчати українську систему, українська система не отримає користувачів.
Якщо кожен директор чекатиме, поки хтось інший профінансує розробку, ніхто її не профінансує.
Якщо кожен інвестор скаже, що ERP — це складно, довго й не дуже модно, Росія збереже контроль над фундаментальним сегментом української економіки.
Кожен окремо буде виживати.
А разом ми знову програємо.
Ми могли заробляти на російському
Три роки тому ми ухвалили рішення фактично переписати технологічну основу K2 ERP.
Ми могли продовжувати заробляти на 1С і BAS.
Це було б простіше.
На російську екосистему досі є величезний попит. Потрібні програмісти. Потрібні консультанти. Потрібні оновлення. Потрібні доопрацювання.
Можна було брати гроші й пояснювати, що бізнес поки не готовий до змін.
Але ми обрали інший шлях.
Ми почали будувати сучасну українську технологічну платформу.
Перейшли на Python і TypeScript.
Створили кросплатформне середовище.
Побудували веб-, мобільні й десктопні рішення.
Створили ER-моделі, конструктори форм, звітів і бізнес-процесів.
Розробили механізми оновлення, обміну метаданими та швидкої адаптації.
Ми створюємо бухгалтерію, фінансовий облік, CRM, зарплату, склад, виробництво, документообіг і аналітику.
Ми не намагаємося лише скопіювати 1С.
Ми створюємо платформу, яка повинна бути сучаснішою, відкритішою і швидшою в розвитку.
Ми зробили це не тому, що ринок нас попросив.
Не тому, що держава дала замовлення.
Не тому, що інвестор профінансував роботу.
Ми зробили це тому, що зрозуміли:
якщо хтось не почне, російське залишиться назавжди.
Щодня ми доводимо, що українське існує
Я проводжу від двох до п’яти зустрічей на день.
Показую K2 ERP.
Показую архітектуру.
Показую моделі даних.
Показую швидкість розробки.
Показую звіти, документи, бізнес-процеси, адаптацію та міграцію.
Люди дивуються.
Запитують: «Де ви були раніше?»
Кажуть, що не знали про існування такого продукту.
Визнають, що технологічна платформа сильна.
Кажуть, що Україні потрібна альтернатива.
А потім починається розмова про реальні кроки.
Про аудит.
Про пілот.
Про адаптацію.
Про виділення працівників.
Про постановку завдань.
Про фінансування.
І дуже часто саме в цей момент підтримка українського закінчується.
Залишаються лише вимоги.
Український продукт повинен усе показати, усе мати, усе знати й усе гарантувати.
А бізнес не повинен нічого.
Не повинен ризикувати.
Не повинен вкладатися.
Не повинен допомагати.
Не повинен змінюватися.
Після цього українському продукту виносять вирок:
«Він ще не готовий».
Але, можливо, не український продукт не готовий.
Можливо, не готовий український бізнес.
Не готовий визнати, що незалежність коштує грошей.
Не готовий прийняти, що перехід — це проєкт, а не натискання однієї кнопки.
Не готовий виділити власних спеціалістів.
Не готовий описати власні процеси.
Не готовий пройти через тестування.
Не готовий повірити в українських розробників так, як десятиліттями вірив російським.
Український бізнес хоче готову незалежність.
У коробці.
З гарантією.
Без ризику.
Без участі.
Без фінансування.
Але такої незалежності не існує.
Українське підтримують словами. Російське — грошима
Сьогодні всі навчилися говорити правильні слова.
Ми підтримуємо українське.
Ми працюємо заради перемоги.
Ми будуємо цифрову державу.
Ми віримо в національні технології.
Але гроші показують іншу правду.
Гроші йдуть на супровід російських систем.
На їх доопрацювання.
На підготовку спеціалістів.
На збереження старих конфігурацій.
На нові інтеграції.
Українському продукту дістаються презентації, поради, критика, сумніви й вимога прийти пізніше, коли все вже буде готове.
Але без грошей воно не стане готовим.
Без клієнтів не з’явиться галузевий досвід.
Без пілотів не сформується стандарт.
Без довіри не виникне екосистема.
Без участі бізнесу не буде українського ринку.
Українське підтримують словами. Російське підтримують контрактами.
Ось у чому справжній вибір.
Влада також зробила вибір
За дванадцять років війни можна було провести повний аудит технологічної залежності країни.
Можна було створити реальну програму переходу.
Можна було запустити доступне кредитування для підприємств.
Можна було профінансувати українські ERP-платформи.
Можна було створити великі пілотні проєкти.
Можна було підготувати бухгалтерів і консультантів.
Можна було сформувати попит.
Натомість ми отримали переважно декларації.
Санкції, які обходяться зміною назви.
Реєстри, які не створюють українського продукту.
Заборони, за якими немає механізму міграції.
Публічні заяви, за якими не йдуть реальні замовлення.
Не можна вимагати масового переходу без фінансування масового переходу.
Не можна говорити про технологічний суверенітет, не інвестуючи в технології.
Не можна перемогти російську екосистему реєстром.
Інвестор повинен побачити не слабкість, а захоплений ринок
Цей текст не лише про байдужість і поразку.
Він також про величезну можливість.
Український ринок корпоративного програмного забезпечення десятиліттями формувався навколо російської екосистеми.
Це не маленька ніша.
Це цифрова інфраструктура економіки.
Бухгалтерія, фінанси, зарплата, кадри, склади, виробництво, логістика, документообіг, CRM, аналітика, податковий та управлінський облік.
Цей ринок сьогодні не є вільним.
Він захоплений звичкою, накопиченим функціоналом, кадровою залежністю та страхом переходу.
Але саме тому його потенціал величезний.
Перед інвестором не просто ще одна ERP-система.
Перед ним можливість взяти участь у заміні технологічної екосистеми, яка понад 30 років домінувала на великому європейському ринку.
Технологічна основа вже існує.
Команда існує.
Досвід існує.
Продукт існує.
Ринок існує.
Не вистачає лише ресурсу, співмірного з масштабом завдання.
Росія десятиліттями будувала свою екосистему не гаслами.
Вона вкладала гроші.
Якщо Україна хоче перемогти, їй доведеться зробити те саме.
Ми не здаємося
Ми визнаємо реальність.
Росія виграє.
Український ринок сьогодні підтримує російське значно сильніше, ніж українське.
Але це не означає, що K2 ERP складає руки.
Ми не капітулюємо.
Не відмовляємося від розробки.
Не повертаємося до зручного заробітку на російській екосистемі.
Не погоджуємося з тим, що ринок уже поділений назавжди.
Ми будемо боротися до кінця.
Будемо створювати продукт.
Будемо знаходити компанії, які готові не лише критикувати, а й працювати.
Будемо шукати інвесторів, які бачать не сьогоднішню нерівність, а майбутній ринок.
Будемо навчати, мігрувати, розробляти й доводити, що українська технологічна платформа може бути сильнішою.
Але ми більше не будемо мовчати про головне.
Українські розробники програють не російським технологіям. Вони програють ставленню власної країни.
Росія виграє
Росія виграє не тому, що українські програмісти слабші.
Не тому, що українці не здатні створити сучасну ERP-платформу.
Не тому, що російський продукт неможливо замінити.
Росія виграє тому, що її продукт отримує гроші.
Український — недовіру.
Російському оплачують розвиток.
Від українського вимагають готового результату.
Російському дали 30 років.
Українському не дають навіть почати.
Російському передали знання бухгалтерів, методологів і підприємств.
Українському кажуть, що участь у постановці завдань — це робота на користь розробника.
Російському пробачають закритий код, застарілу архітектуру, залежність і походження.
Українському не пробачають відсутності функціоналу, якого йому ніколи не замовляли.
Російське називають перевіреним.
Українське — ризиком.
Такого не повинно було бути після дванадцяти років війни.
Але так є.
Український бізнес вимагає від українського продукту результату роботи, яку він 30 років оплачував Росії. Але не готовий оплатити Україні навіть початок цього шляху.
Саме тому Росія виграє.
Не десь далеко.
Не в теорії.
Не «поки що».
Виграє сьогодні.
У кожному рішенні відкласти перехід.
У кожній оплаті нового доопрацювання російської системи.
У кожній відмові провести аудит.
У кожному тендері, де десятиліття російських інвестицій порівнюють із відсутністю інвестицій в українське.
Ми будемо боротися.
Але тепер кожен повинен відповісти чесно:
ви справді хочете, щоб в Україні з’явилося сильне українське програмне забезпечення?
Чи ви хочете, щоб воно колись саме з’явилося — без ваших грошей, без вашого часу, без вашої участі, — а до того моменту ви спокійно продовжуватимете фінансувати російське?
Бо іншого питання вже немає.
Або Україна починає вкладатися в українське.
Або Росія продовжує вигравати нашими руками.